***
Це нам обом не вмістити у рамки буденності.
Ми надто довго не поряд, щоб зараз мовчати.
Тож давай – хоча б на сьогодні – позбудемось чемності,
Слова й неспішності, вміння плисти і чекати.
Ми перетнемо шляхи – й позникають всі сумніви.
Дотиком світло відкриємо новому дню.
І давай ми з тобою сьогодні не будем розсудливі:
Зараз для тебе я серце своє відчиню.
Відчаю вже не сховає сумлінності маска.
Дню – не ховатись вже від ароматної ночі.
Тож залишися сьогодні зі мною... будь ласка...
Я розповім тобі, чого насправді я хочу...
Переримують рядки неспокійні відвертості,
А на вустах – хай палають твої поцілунки.
В Часу прохаю (уперше в житті, може!) щедрості,
Бо більш не ховаю бажання свої за лаштунками.
Холодно... Тільки торкнись захололого виразу,
Що зараз сльози розтоплять у моїх очах, -
І із туману питань свою вдповідь винесу,
А обіймеш – і в мені вже не з’явиться страх.
...Майже забуте отруєння – в твоїх обіймах...
...Просто не хочу й не можу тебе полишать...
...Руки твої... обережні... і ніжні... і сильні...
...Тільки вони повертають і спокій, і шал...
Прагну до тебе. Здійсни найпростіше бажання.
Більшого зараз – благаю я! – не обіцяй,
Бо надто часто до суму призводить чекання,
І – до надій: без ідеї, чорнил, папірця...
Мрія про зустріч. Моє потаємне бажання
Справдиться в кожному кроці назустріч у ній.
Просто – найкращий ти. А чи це зветься коханням –
Певно, дізнаюся в морі прийдешніх подій.
І затріпочуть від вітру нечутного штори,
Дихання світу тримаючи в теплій пітьмі.
І на їх темному тлі вже не бачу я зорі:
Все розчинилось у погляду твого імлі.
Дивно... в мій погляд відіб’ється правди відлуння...
Треба ж лишити, окрім рими й ритму, своє!
Та не зважай, що у них все вдається так сумно.
Хочу тебе і до тебе. І це – все, що є.
Схоже, відвертості мало щоденних системностей.
Якщо відбилася іскра – навіщо втрачати?..
Ти вже помітив: не вмістиш це в рамки буденності.
Ми надто довго не бачились, щоб не мовчати...
©