Страсть - душа слова.
"Вчора знову думала, що роблю поштовх до початку нового етапу в своєму житті. Нажаль, знову помилилася, і навіть не через те, що вкотре за сьогоднішній день тебе згадую, намагаючись забути..."
"З одного боку, боляче бачити зміни у собі, бо надто важко знести тягар прощання. Не думаю, що ти зможеш це зрозуміти, та... Боже, скільки ж наслідків з одного кроку! Я навіть не впевнена, що саме ти ним був."
"Ось, я знову відходжу від теми, як і будь-якої ночі. Тоді все стає простим і ясним, знаходяться рішучі звершення, хочеться все проаналізувати, почавши спочатку... Та куди все зникає вранці? Дивуюся, як швидко перестаю бути сміливою, поставши обличчям до страхів. Може, цього ніхто не помітив, та це добре: хоча б для власної гордості."
"За успішними вигадками, по аналогії, прийшло захоплення власними можливостями (хвала власному егоїзму), бажання творити більш досконало, рости. І пізніше я розповім, що зупинило мене у цьому. Тільки тепер, відчуваючи бажання писати, не поспішаю братись за ручку, а – страшно казати! – чекаю, доки це минеться! Після стає соромно, та, ще раз повторюю, перестала бути тією сором’язливою дівчинкою..."
"У голові – неможлива кількість думок. Не знаю, як вмістити все в одному реченні, а на щось більше, боюся, не вистачить чогось: часу, натхнення, місця, сміливості... Хоча - чого боятися? Ти цього листа все одно не прочитаєш... як і справжніх почуттів до тебе у моїх очах, коли ненароком проходжу повз тебе... вкотре..."
"Лист – також своєрідний монолог, який не потрібно вимовляти вголос. На щастя..."
"Принаймні, з’явився ще один шанс сказати слово. Головне підійти до потрібного моменту, коли захочеться писати по-справжньому. Якщо захочеться..."
"То й що, що мені п’ятнадцять? Через це я не маю правда думати й обирати „дорослі” слова для пояснення почуттів? Чому всі цього так бояться? Хіба скажу щось надто правдиве? Чому це так лякає вас, хлопців? Що вам потрібно? Чи ви самі це розумієте?"
"Цікаво, а ти це пам’ятаєш? Хімія, кабінет на четвертому поверсі, початок листопада?.. Тоді я ще була „при тямі” й бачила, що ти посміхаєшся так само й іншим дівчатам, і усмішка, адресована мені, не здавалася особливою. Скажу просто: ти був мені байдужий. Треба ж таке! Колись і це диво існувало."
"Дивлюсь на тебе й не розумію, чим так мені подобаєшся. Певно, перше враження. Та сьогодні хочу сказати: це я створила тебе таким, яким бачу. Зазвичай у листів немає епіграфів. І численних, як у щоденника, дат написання. Але цим і вирізняється голос моїх рядків. Є у ньому щось особливе. А, отже – і в мені. Взагалі, поняття ідеалу в кожного своє, як і світобачення. Тому виходить, що кожен з нас ідеальний, чи не так? Існуючи, ми стаємо кимсь чи чимось, можемо творити. Тому знаю одне: образ неповторного і єдиного, втілений у тобі, не перший і не останній витвір моєї багатої уяви."
"А я ж майже тебе не знаю. За півтора роки знайомства про тебе казали стільки, що переставала іноді бути впевненою у твоєму існуванні. Боялася втратити мрію, загубити її в реальності. І що ж? Мені вдалося зберегти її, та чи приносить вона щастя?"
Прикольно....
"З одного боку, боляче бачити зміни у собі, бо надто важко знести тягар прощання. Не думаю, що ти зможеш це зрозуміти, та... Боже, скільки ж наслідків з одного кроку! Я навіть не впевнена, що саме ти ним був."
"Ось, я знову відходжу від теми, як і будь-якої ночі. Тоді все стає простим і ясним, знаходяться рішучі звершення, хочеться все проаналізувати, почавши спочатку... Та куди все зникає вранці? Дивуюся, як швидко перестаю бути сміливою, поставши обличчям до страхів. Може, цього ніхто не помітив, та це добре: хоча б для власної гордості."
"За успішними вигадками, по аналогії, прийшло захоплення власними можливостями (хвала власному егоїзму), бажання творити більш досконало, рости. І пізніше я розповім, що зупинило мене у цьому. Тільки тепер, відчуваючи бажання писати, не поспішаю братись за ручку, а – страшно казати! – чекаю, доки це минеться! Після стає соромно, та, ще раз повторюю, перестала бути тією сором’язливою дівчинкою..."
"У голові – неможлива кількість думок. Не знаю, як вмістити все в одному реченні, а на щось більше, боюся, не вистачить чогось: часу, натхнення, місця, сміливості... Хоча - чого боятися? Ти цього листа все одно не прочитаєш... як і справжніх почуттів до тебе у моїх очах, коли ненароком проходжу повз тебе... вкотре..."
"Лист – також своєрідний монолог, який не потрібно вимовляти вголос. На щастя..."
"Принаймні, з’явився ще один шанс сказати слово. Головне підійти до потрібного моменту, коли захочеться писати по-справжньому. Якщо захочеться..."
"То й що, що мені п’ятнадцять? Через це я не маю правда думати й обирати „дорослі” слова для пояснення почуттів? Чому всі цього так бояться? Хіба скажу щось надто правдиве? Чому це так лякає вас, хлопців? Що вам потрібно? Чи ви самі це розумієте?"
"Цікаво, а ти це пам’ятаєш? Хімія, кабінет на четвертому поверсі, початок листопада?.. Тоді я ще була „при тямі” й бачила, що ти посміхаєшся так само й іншим дівчатам, і усмішка, адресована мені, не здавалася особливою. Скажу просто: ти був мені байдужий. Треба ж таке! Колись і це диво існувало."
"Дивлюсь на тебе й не розумію, чим так мені подобаєшся. Певно, перше враження. Та сьогодні хочу сказати: це я створила тебе таким, яким бачу. Зазвичай у листів немає епіграфів. І численних, як у щоденника, дат написання. Але цим і вирізняється голос моїх рядків. Є у ньому щось особливе. А, отже – і в мені. Взагалі, поняття ідеалу в кожного своє, як і світобачення. Тому виходить, що кожен з нас ідеальний, чи не так? Існуючи, ми стаємо кимсь чи чимось, можемо творити. Тому знаю одне: образ неповторного і єдиного, втілений у тобі, не перший і не останній витвір моєї багатої уяви."
"А я ж майже тебе не знаю. За півтора роки знайомства про тебе казали стільки, що переставала іноді бути впевненою у твоєму існуванні. Боялася втратити мрію, загубити її в реальності. І що ж? Мені вдалося зберегти її, та чи приносить вона щастя?"
Прикольно....